Іван-Франко

Франко Іван Якович (1856 – 1916) – український поет, письменник, перекладач, видавець, громадсько-політичний діяч.

Автор близько 4000 літературних, публіцистичних та наукових творів. Найвідоміші з них: вірші «Каменяр» (1878), «Не пора, не пора… » (1880), поема «Мойсей» (1905), повісті «Борислав сміється» (1881), «Захар Беркут» (1883), драма «Украдене щастя» (1893), казка-повість для дітей «Лис Микита» (1890).

За життя І.Франка було видано кілька збірок поезії: «З вершин і низин» (1887), «Зів’яле листя» (1896), «Мій Ізмарагд» (1897), «Із днів журби» (1900), збірки оповідань: «Галицькі образки» (1885), «У поті чола» (1890).

Значну частину творчої спадщини складають наукові праці. І. Франко входив до складу багатьох редакційних колегій журналів, зокрема «Друг», «Дзвін» (1878), «Народ» (1890–1895) та ін.

Брав активну участь у громадсько-політичному житті. Був серед засновників першої української політичної партії (Русько-українська радикальна партія – жовтень 1890 р.) та до 1898 р. був її головою. Був дійсним членом Наукового товариства ім. Т. Шевченка, керував філологічною секцією (1898–1901 та 1903–1 912 рр.), очолював етнографічну комісію (1898–1900, 1908–1913 рр.).

Похований на Личаківському кладовищі у Львові.